Легенда про воду

В одному українському селі жив добрий і лагідний хлопчик. Всі його любили, і дорослі, і малі. Хлопчик дуже любив квіти, дерева, птахів.

Одного разу, гарним сонячним днем, він пішов у ліс. Кущик за кущиком, деревце за деревцем … і заблукав. Плаче хлопчик, страшно йому, додому хочеться. Опівдні сонце стало так припікати, що не сила спрагу терпіти. Думка, - де б хоч краплинку водички знайти, не на секунду не покидала малого. І тут він побачив лісову криничку. Підбіг малий до кринички, а води не дістати. Глибока вона там, а вода знай в ній, холодна, джерельна, студена. Дістає хлопчик, перегинається, а дістати не може. Змучений жарою, спрагою впав непритомний.

Скільки б він там пролежав ніхто не знає, але в цей час по небі летів журавель, помітив хлопчика, опустився біля криниці. Зігнув свою довгу шию, дістав води з криниці, бризнув на малого, той зразу й ожив, відкрив очі. Журавель напоїв хлопчика джерельною водою, а потім на своїх широких крилах відніс хлопчика додому і сказав: “Запам’ятай, вода жива, її треба берегти!”

Хлопчик подякував і повторив: вода жива.

З тих пір в знак пошани до журавля люди почали споруджувати біля своїх криниць дерев’яних журавлів. Хто шукає, де живої водиці пропити, побачить дерев’яного журавля, то знає, там його спасіння від спраги. Опустить журавель свою довгу шию в криницю, набере живої, студеної водиці і пригостить людей.